Загальна характеристика неоромантизму

                                       Загальна характеристика 

Неоромантизм — стильова течія модернізму, яка виникла в українській літературі на початку XX століття. Леся Українка називала його новоромантизмом. Неоромантизм яскраво виявився у ліриці та драматичних творах Лесі Українки, прозі О. Кобилянської, Миколи Хвильового, О. Довженка, Ю. Яновського, поезії Олександра Олеся, Є. Плужника, Б.-І. Антонича. Термін "неоромантизм" використовували у 20-х роках О. Дорошкевич, О. Білецький, Я. Савченко, М. Доленго. Ця течія була, мабуть, найсильшою в новітній українській поезії. Неоромантики відмовилися від народницької тематики і поетики, шукали нових тем і засобів образного вираження. "Основними психологічними стимулами українського неоромантизму, — відзначає М. Неврлий, — було соціальне і національне визволення України в 1917 році, видимі перспективи нових культурних і політичних можливостей та масовий приплив творчих сил, що шукали свого динамічного вияву.

Визначальні риси неоромантизму: 

• неоромантики змальовували переважно не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться, — часом попри безнадійну ситуацію, — зі злом, зашкарублістю, сірістю повсякденна; 
• герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів; 
• головна увага зосереджувалася на дослідженні внутрішнього світу людини, через який неоромантики намагалися зазирнути у світ духовний; 
• зовнішні події (також і соціальні) у творах неоромантиків відступають на задній план; 
• неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів; 
• відмова від типізації, натомість застосування символізму. 

Неоромантизм зберіг риси класичного романтизму, зокрема конфлікт з дійсністю, який породжував гострий напружений сюжет. Неоромантики відкинули раціоцентризм, матеріалістичне сприйняття світу, на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання. Вони представляли свої ідеали в яскравих художніх образах, виняткових героїв у виняткових обставинах, зосереджували увагу на дослідженні внутрішнього світу людини. Неоромантики використовували засоби символіки, гіперболізацію, гру кольорів і півтонів, дбали про багатство ритміки і строфіки. Передавали переживання робітника, інтелігента ("Червона зима" В. Сосюри), вони поетизували революційні події ("Залізниця" В. Сосюри, "Повстання" В. Еллана-Блакитного, "Слово о полку" М. Бажана), історичних осіб ("Тарас Трясило" В. Сосюри, "Галілей" Є. Плужника, "На Ігоревім полі" Т. Осьмачки, "Бондарівна" Марка Вороного), висловлювали тугу за духовними і моральними цінностями ("Дев'ята симфонія" О. Влизька, "Нічний рейс" М. Бажана, "Деспотам" Т. Осьмачки, "Діалог з мужністю" Ю. Яновського), почуття зневіри й розпачу в непівський і передкультівський періоди ("Місто" В. Сосюри, "Сліпці" М. Бажана).

Творам неоромантиків  також був властивий:

•  динамізм, 
• драматизм, 
• вольове начало, 
• загострений патріотизм,
•  увага до національно-суспільних проблем, 
• різке заперечення комуністичного тоталітаризму, 
• туга за героїзмом,
•  уславлення активної людини, "
• великого чину.

Неоромантики заперечували прозу «міщанського» життя. Вони оспівували мужність, подвиг, романтику пригод, часто обираючи тлом для своїх сюжетів екзотичні країни. Характерний неоромантичний герой — непересічна сильна особистість, нерідко наділена рисами «надлюдини», вигнанець, що протистоїть суспільній більшості, шукач романтики та пригод.