НЕОРОМАНТИЗМ ЛЕСІ УКРАЇНКИ
Стильовий напрям неоромантизму, що виник наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. як реакція на натуралізм і позитивізм, знайшов свого найяскравішого представника у особі Лесі Українки. Під гаслом “за неоромантизм, за поезію” молода поетеса гуртувала однодумців скрізь – від київської “Плеяди” до віденського студентського товариства “Січ”. Вона критично поставилася до попередньої реалістичної традиції, а також до крайнощів натуралізму, символізму й декадансу, наполегливо вишукуючи “визвольний дух” у М. Метерлінка і Г. Гауптмана, С. Пшибишевського і С. Жеромського, О. Кобилянської та В. Винниченка. У літературно-критичних статтях Лесі Українки йдеться про прагнення неоромантизму “звільнити особистість у самому натовпі, розширити її права”, перетворити стихійний натовп на суспільство – “спілку самостійних особистостей” Для цього стилю притаманний “протест особи проти околу” [Т.8, с. 278] і порив ins Blau (у блакить, тобто до духовних ідеалів). Відповідно в художніх своїх творах письменниця зображує героя-індивідуаліста і нонконформіста (як-от Кассандра в однойменній драмі), який протестує проти міщанського середовища (“У пущі”), мріє про вільний всебічний духовний розвиток (“Contra spem spero”, “Лісова пісня”). Ці ідеї свободи символічно виражені в образах безмежної небесної блакиті і зоряного неба, безкрайого моря і гордих гірських вершин, пісні-птаха, блискавки, цвіту папороті тощо. Неоромантичним екзотизмом позначено і хронотоп письменниці: художній простір підпорядковано нестримному рухові вдалину (“Подорож до моря”) і вгору (“Зоряне небо”), а безрадісній сучасності протиставлено легендарну героїчну минувшину (“Роберт Брюс, Король шотландський”, “Давня казка”, “Віла-посестра”) та нетерпляче очікування майбутнього повстання за вільне майбутнє (“Гострим полиском хвилі спалахують…”, “Слово, чому ти не твердая криця…”, “Коли втомлюся я життям щоденним…”). Цей образний часопростір авторка розташувала дистанційовано – в міфологічній, легендарній, біблійній та історичній сферах, що спонукує читача співвідносити свою сучасність із вічністю, випадкове із закономірністю, індивідуальне з універсальним.
Неоромантичні твори Ольги Кобилянської
Стильовий напрям неоромантизму, що виник наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. як реакція на натуралізм і позитивізм, знайшов свого найяскравішого представника у особі Лесі Українки. Під гаслом “за неоромантизм, за поезію” молода поетеса гуртувала однодумців скрізь – від київської “Плеяди” до віденського студентського товариства “Січ”. Вона критично поставилася до попередньої реалістичної традиції, а також до крайнощів натуралізму, символізму й декадансу, наполегливо вишукуючи “визвольний дух” у М. Метерлінка і Г. Гауптмана, С. Пшибишевського і С. Жеромського, О. Кобилянської та В. Винниченка. У літературно-критичних статтях Лесі Українки йдеться про прагнення неоромантизму “звільнити особистість у самому натовпі, розширити її права”, перетворити стихійний натовп на суспільство – “спілку самостійних особистостей” Для цього стилю притаманний “протест особи проти околу” [Т.8, с. 278] і порив ins Blau (у блакить, тобто до духовних ідеалів). Відповідно в художніх своїх творах письменниця зображує героя-індивідуаліста і нонконформіста (як-от Кассандра в однойменній драмі), який протестує проти міщанського середовища (“У пущі”), мріє про вільний всебічний духовний розвиток (“Contra spem spero”, “Лісова пісня”). Ці ідеї свободи символічно виражені в образах безмежної небесної блакиті і зоряного неба, безкрайого моря і гордих гірських вершин, пісні-птаха, блискавки, цвіту папороті тощо. Неоромантичним екзотизмом позначено і хронотоп письменниці: художній простір підпорядковано нестримному рухові вдалину (“Подорож до моря”) і вгору (“Зоряне небо”), а безрадісній сучасності протиставлено легендарну героїчну минувшину (“Роберт Брюс, Король шотландський”, “Давня казка”, “Віла-посестра”) та нетерпляче очікування майбутнього повстання за вільне майбутнє (“Гострим полиском хвилі спалахують…”, “Слово, чому ти не твердая криця…”, “Коли втомлюся я життям щоденним…”). Цей образний часопростір авторка розташувала дистанційовано – в міфологічній, легендарній, біблійній та історичній сферах, що спонукує читача співвідносити свою сучасність із вічністю, випадкове із закономірністю, індивідуальне з універсальним.
Відомо, що своє, національне, краще й глибше пізнається у порівнянні з чужоземним. Та й воно повніше розкривається у зіставленні з рідним. Саме під цим кутом зору і розглядається у поданій нижче статті художній доробок Ольги Кобилянської. Оскільки творчість славетної української письменниці доволі багатогранна (складається з неоромантичного, імпресіоністичного та символістського набутку).
Леся Українка, О. Маковей, І. Франко у творчості Кобилянської акцентують на типі інтелігентної жінки, яка бореться за свою індивідуальність. Водночас І. Франко констатує чимало дрібного, неприродного, претензійного в ідеалі письменниці. Леся Українка, відмітивши негативні моменти в ідеалі “надлюдини”, в цілому позитивно сприймає ідеал Кобилянської. А філософ П. Юркевич акцентує також на ідеї “миру з ближнім”: в людині, створеній Творцем з любов’ю, природно живе “богоподібна іскра”, що спонукає всіх визнавати “право речей, живих істот, інших людей”, переживати і страждати за них. Тому особа, яка відродила свою душу, сягнула “вершини”, відчуває природну потребу спуститися в доли для допомоги іншим. Саме така логіка поведінки неоромантичних героїв О. Кобилянської.
Постановка питання в неоромантичних творах Кобилянської цікаво входить в контекст філософської розробки проблеми кохання того часу. Найпоширенішим був погляд: суть любові у тому, щоб бути головним засобом у примноженні роду (людської спільноти). Популярною також була концепція Шопенгауера та Гартмана, які визнавали особливістю людського кохання індивідуальну екзальтованість. Але сама індивідуалізація любові бачилася ними як хитрість, спокуса Природи (світової Волі, Розуму), яка за допомогою любові “парувала” певним чином жінок і чоловіків для продукування видатних історичних особистостей. Очевидно, що кохання у Кобилянської ідеальніше, непередбаченіше та соціальніше. Воно ближче до національної традиції, але й порушує її своїм інстинктивно-біологічним, феміністичним аспектом.
Найкрасивішою є, звичайно, “поранкова душа” — тонко-чуттєва, мрійлива, героїчна, що “різьбить себе”, поривається до світлої вершини, але й повертається назад заради допомоги іншим. Прекрасними є любов і шлюб “вищих людей”, їх суспільний аналог — колектив абсолютно вільних, високорозвинених інтелігентів, об’єднаних в ідеальне ціле. Нарешті, чудовою є одухотворена природа. Кобилянська певна, що краса може гармонізувати світ, бо справжня краса — невід’ємна від Правди і Добра, а їх співзвучність передбачає духовне проникнення і об’єднання різнорідних елементів у єдине ціле.
Тому у всіх своїх неоромантичних творах письменниця палко підносить красу, розкриває шляхи перетворення розрізненого, ворожого, некрасивого світу в сонячний, тонко-духовний “полудень” людського щастя, чим загалом і продовжує прадавню українську традицію “серця”.
Відомо, що своє, національне, краще й глибше пізнається у порівнянні з чужоземним. Та й воно повніше розкривається у зіставленні з рідним. Саме під цим кутом зору і розглядається у поданій нижче статті художній доробок Ольги Кобилянської. Оскільки творчість славетної української письменниці доволі багатогранна (складається з неоромантичного, імпресіоністичного та символістського набутку).
Леся Українка, О. Маковей, І. Франко у творчості Кобилянської акцентують на типі інтелігентної жінки, яка бореться за свою індивідуальність. Водночас І. Франко констатує чимало дрібного, неприродного, претензійного в ідеалі письменниці. Леся Українка, відмітивши негативні моменти в ідеалі “надлюдини”, в цілому позитивно сприймає ідеал Кобилянської. А філософ П. Юркевич акцентує також на ідеї “миру з ближнім”: в людині, створеній Творцем з любов’ю, природно живе “богоподібна іскра”, що спонукає всіх визнавати “право речей, живих істот, інших людей”, переживати і страждати за них. Тому особа, яка відродила свою душу, сягнула “вершини”, відчуває природну потребу спуститися в доли для допомоги іншим. Саме така логіка поведінки неоромантичних героїв О. Кобилянської.
Постановка питання в неоромантичних творах Кобилянської цікаво входить в контекст філософської розробки проблеми кохання того часу. Найпоширенішим був погляд: суть любові у тому, щоб бути головним засобом у примноженні роду (людської спільноти). Популярною також була концепція Шопенгауера та Гартмана, які визнавали особливістю людського кохання індивідуальну екзальтованість. Але сама індивідуалізація любові бачилася ними як хитрість, спокуса Природи (світової Волі, Розуму), яка за допомогою любові “парувала” певним чином жінок і чоловіків для продукування видатних історичних особистостей. Очевидно, що кохання у Кобилянської ідеальніше, непередбаченіше та соціальніше. Воно ближче до національної традиції, але й порушує її своїм інстинктивно-біологічним, феміністичним аспектом.
Найкрасивішою є, звичайно, “поранкова душа” — тонко-чуттєва, мрійлива, героїчна, що “різьбить себе”, поривається до світлої вершини, але й повертається назад заради допомоги іншим. Прекрасними є любов і шлюб “вищих людей”, їх суспільний аналог — колектив абсолютно вільних, високорозвинених інтелігентів, об’єднаних в ідеальне ціле. Нарешті, чудовою є одухотворена природа. Кобилянська певна, що краса може гармонізувати світ, бо справжня краса — невід’ємна від Правди і Добра, а їх співзвучність передбачає духовне проникнення і об’єднання різнорідних елементів у єдине ціле.
Тому у всіх своїх неоромантичних творах письменниця палко підносить красу, розкриває шляхи перетворення розрізненого, ворожого, некрасивого світу в сонячний, тонко-духовний “полудень” людського щастя, чим загалом і продовжує прадавню українську традицію “серця”.
Палітра творчості Агатангела Кримського
Агатангел Кримський – один із найяскравіших представників свого часу, надзвичайно неординарна постать в історії української культури. Він – не просто визначний історик, славіст і сходознавець, а й один із фундаторів першої української Академії наук. Агатангел Юхимович є автором численних наукових праць з історії та літератури арабських країн, ґрунтовно вивчав історію ісламу, літературу Сходу. Кримський був ученим надзвичайного обдарування й широти наукового діапазону. Про митця важко сказати, який був його головний фах: орієнталіст, знавець великої кількості східних мов (відомо тепер, що знав він їх понад тридцять), історик Сходу, був водночас одним із найкращих знавців української мови та літератури. Фізично немічний, хворобливий, майже незрячий, бо втратив зір через постійне читання, він, проте, мав палку й пристрасну вдачу. Кримський добре розумівся на мистецтві, знав сучасну європейську літературу, зокрема французьку, і дуже любив музику. Важливо звернути увагу на те, що наукова, перекладацька, фольклорна спадщина вченого досліджена на високому рівні, чого не можна сказати про його літературну творчість, що є недостатньо вивченою, хоч і сама невелика (всього дві збірки оповідань – „Повістки та ескізи з українського життя” й „Бейрутські оповідання”, том поезій „Пальмове гілля”, і, нарешті, роман „Андрій Лаговський”), проте дуже важлива для розвитку української літератури.
Кримському було двадцять чотири роки, коли він видав свою першу збірку оповідань „Повістки та ескізи з українського життя”. У своїх творах з цієї збірки автор пише здебільшого про себе, змальовує епізоди із свого життя. Це підтверджують його щоденникові записи та листи (1890 – 1892). Одна з ключових тем Агатангела Юхимовича – батьки і діти. Вона розкрита в оповіданнях „Батьківське право”, частково в „Перших дебютах одного радикала” й так само в повісті „Не порозуміються” (з часом вона стала першою частиною роману „Андрій Лаговський”). Між батьками та дітьми не лише немає гармонії – між ними панує непорозуміння й навіть ненависть.
Що ж до поетичної спадщини митця, то перше видання збірки „Пальмове гілля”, як зазначає С. Павличко „…виявило письменника складного, модерного, цікавого своєю дисгармонією.
Надзвичайна оригінальність віршів Кримського полягає в тому, що вони захоплюють драматизмом, який нагадує сповідь душі ліричного героя. Перед читачем постає „я” поета, який ще на початку збірки попереджає, що його, мабуть, назвуть причинним, божевільним, дегенератом. Митець випереджає тих, хто вигадуватиме ці прізвиська, визнаючи, що й справді його вірші можуть створити таке враження. Ми бачимо поезію людини надзвичайно чуттєвої, вразливої, поетичної.
Творчість Агатангела Кримського становить собою загадкову й малодосліджену лакуну української літератури. Пов’язано це було з табуюванням тем, що виходили за межі канону. Яскрава, неординарна особистість, митець почував себе самотнім серед людей, що й відбилося на стильовій манері творів. Літературознавці продовжують дискутувати стосовно творчої манери Агатангела Кримського, говорячи про ознаки декадансу, неоромантизму й символізму у його творах. Саме тому дослідження творчості Агатангела Кримського є перспективним в сучасному літературознавстві.
Микола Хвильовий
Агатангел Кримський – один із найяскравіших представників свого часу, надзвичайно неординарна постать в історії української культури. Він – не просто визначний історик, славіст і сходознавець, а й один із фундаторів першої української Академії наук. Агатангел Юхимович є автором численних наукових праць з історії та літератури арабських країн, ґрунтовно вивчав історію ісламу, літературу Сходу. Кримський був ученим надзвичайного обдарування й широти наукового діапазону. Про митця важко сказати, який був його головний фах: орієнталіст, знавець великої кількості східних мов (відомо тепер, що знав він їх понад тридцять), історик Сходу, був водночас одним із найкращих знавців української мови та літератури. Фізично немічний, хворобливий, майже незрячий, бо втратив зір через постійне читання, він, проте, мав палку й пристрасну вдачу. Кримський добре розумівся на мистецтві, знав сучасну європейську літературу, зокрема французьку, і дуже любив музику. Важливо звернути увагу на те, що наукова, перекладацька, фольклорна спадщина вченого досліджена на високому рівні, чого не можна сказати про його літературну творчість, що є недостатньо вивченою, хоч і сама невелика (всього дві збірки оповідань – „Повістки та ескізи з українського життя” й „Бейрутські оповідання”, том поезій „Пальмове гілля”, і, нарешті, роман „Андрій Лаговський”), проте дуже важлива для розвитку української літератури.
Творчість Агатангела Кримського становить собою загадкову й малодосліджену лакуну української літератури. Пов’язано це було з табуюванням тем, що виходили за межі канону. Яскрава, неординарна особистість, митець почував себе самотнім серед людей, що й відбилося на стильовій манері творів. Літературознавці продовжують дискутувати стосовно творчої манери Агатангела Кримського, говорячи про ознаки декадансу, неоромантизму й символізму у його творах. Саме тому дослідження творчості Агатангела Кримського є перспективним в сучасному літературознавстві.
Микола Хвильовий – один з основоположників пореволюційної української прози.Центральною для Хвильового – полеміста та публіциста – була проблема історичного буття України, української культури.Перші поетичні збірки М. Хвильового – "Молодість" (1921), "Досвітні симфонії" (1922), поема "В електричний вік" (1921), які були позначені впливами неоромантизму та імпресіонізму, дістали досить високу оцінку тогочасних літературознавців (С. Ефремов, Ол. Дорошкевич), але якнайповніше свій талант М. Хвильовий розкрив в жанрі новели чи оповідання (переважно короткого, з виразним лірико-романтичним чи імпресіоністичним забарвленням). Збірка його прозових творів "Сині етюди" (1923) стала якісно новим етапом в розвитку тогочасної української літератури, відкрила для неї нові естетичні обрії.Центральною для творчої манери М. Хвильового залишається проблема людини, людини в її стосунках з революцією та історією, людини, яка спізнала весь трагізм буття сучасного їй світу. В людській масі, у вирі революційних подій письменник виокремлює, найперше, людську індивідуальність з її пориваннями до високої, часом недосяжної мети, однак він не заплющував очей і на драматичну невідповідність проголошуваного високого ідеалу та його реального втілення. Романтично забарвлені герої Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт із своїм часом, його одновимірною буденністю. Неперевершений майстер малої прозової форми М. Хвильовий витворив у нашому письменстві власний стиль, своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели. На середину двадцятих років він став визнаним лідером цілого літературного покоління і був незмінним детонатором гострої критичної полеміки про шляхи розвитку пореволюційної української культури, зокрема започаткував знамениту літературну дискусію 1925–1928 pp.
Марко Черемшина
Неоромантична «модель світу» стала органічною формою вияву національної самобутності вітчизняного письменства завдяки поєднанню фольклорного образу з модерною символікою. Адже фольклор, міфологія і є найпершим джерелом Самості національної культури, що протистоїть процесам гомогенізації.
Самобутній гуцульський фольклор зі збереженими в ньому елементами реліктових вірувань, шифрограмами символів, орнаментальним декоруванням, транссубстанцією усіх виявів і форм життя, лексичним багатством послугував моделлю художнього світосприйняття для Марка Черемшини, моделлю, в якій органічно поєднались складові реалізму, імпресіонізму з неоромантизмом.
Згустком і синтезом багатьох проблем є оповідка "Село вигибає".
Драматургічні принципи зображення життя поєднані тут з баладними та новелістичними .
Це – єдність місця і часу, неймовірна сконцентрованість подій на території трупарні, незвичайність ситуацій, поетично-символічна проекція образів і деталей. У постановці проблем життя, кохання і смерті, здирства і гуманізму, жаху війни і життєупругості роду людського помічається певна філософічна заглибленість. Немає ані тіні сентиментальності, є високий трагізм.
Марко Черемшина показав війну і всі її жахливі наслідки через призму сприймання селянина-гуцула, якому вона несла руїну і загибель. Він не міг розуміти її справжніх причин, але добре бачив наслідки, дивився на неї «знизу», відчув її тягар на плечах трудового народу. Антимілітаристські твори Марка Черемшини близькі до творів на цю ж тему Василя Стефаника і Ольги Кобилянської.
Письменник-лірик, чарівник слова — так можна назвати Марка Черемшину за проникливий ліризм його розповіді, силу і образність слова, що несе у собі великий заряд експресії. Він брав ці слова з уст народу, підслухав у шумі смерек, подуві полонинських вітрів. Доля наділила його щасливим талантом віднаходити високу поезію у живій народнорозмовній мові, відображати буденні події на найвищих поетичних регістрах.
Комментариев нет:
Отправить комментарий